Довідково:

Дмитро Стецько – представник західноукраїнського мистецького андеграунду 1970-80-х, відомий як живописець та скульптор. Зачислений до тієї легендарної когорти мистців андерграунду, що зазнали переслідувань і замовчувань у 70-х, 80-х роках, чия творчість, що не вписувалася у рамки пафосного соцреалізму, бо опиралася на досягнення національної культури та історії, несла ознаки нових художньо-пластичних рішень.

Дитинство. Дмитро Стецько народився в листопаді 1943 року в селі Полонна Санокського району Ряшівської області (нині Польща). Точна дата народження невідома, художник вважав нею 8 листопада – праздник Дмитра. За «легендою», мати народила свою восьму дитину посеред лісу, на купі опалого листя. У 1946 році родину в рамках операції «Вісла» переселили з Лемківщини на Тернопільщину. Дитинство минуло на хуторі Драгоманівка Козівського району.

Закінчив Львівське училище прикладного та декоративного мистецтва ім. Івана Труша. Учителями з фаху були Т. Драган, В. Трофимлюк. З 1971 року працює в галузі станкового та монументального живопису, скульптури та графіки. З 1973-го художник мешкав у Тернополі.

Зрілість. Дмитро Стецько — представник західноукраїнського мистецького андеграунду 1970-80-х, відомий як живописець та скульптор, однак на початку ХХІ сторіччя заявив про себе акварелями. За свою принципову творчу позицію зазнав утисків зі сторони функціонерів мистецтва. Першу майстерню у 70-х відібрали на ідеологічно неправильний натюрморт (а натюрморт загалом був найневиннішим та найбезпечнішим у цьому плані жанром): потріскана земля, зім’ята радянська газета і сліди босих ніг.

Дмитро Стецько зачислений до тієї легендарної когорти мистців андерґраунду, що зазнали переслідувань і замовчувань у 70-х, 80-х роках, чия творчість, що не вписувалася у рамки пафосного соцреалізму, бо опиралася на досягнення національної культури та історії, несла ознаки нових художньо-пластичних рішень. Як покарання – на довгий час ізолювали від творчого виставкового життя. Митець працював за різних обставин, вперше дістав можливість організувати персональну виставку аж у 46 років, напередодні проголошення Незалежності України у 1989 році у Львівській картинній галереї, згодом – галереї Спілки художників України. До того всі роботи митець, якому приклеїли ярлик «формаліста-націоналіста», складав усі роботи у домі-майстерні на вулиці Гоголя у Тернополі, де мешкав усе життя. Свої картини називав своїми дітьми, адже нащадків вони з дружиною, мистецтвознавицею Вірою Стецько, не мали.

Творчість. Автор понад 1000 творів у галузі станкового і монументального малярства, скульптури. Пам’ятників Катерині Рубчакові, 1992 (Чортків), Іванові Франку, 1993, (с. Супранівка Підволочиського р-ну), пам’ятного знаку Василеві Стусу, 1993 (Тернопіль), меморіальних таблиць – Роману Купчинському, 1991; Миколі Лисенку, 1992; Ярославу Стецьку, 1993; Івану Горбачевському, 1995; Івану Пулюю, 1995 (усі – Тернопіль); монументальних розписів, серед яких – «Чотири пори року», 1986 (Тернопільська обласна дитяча поліклініка), «Калина», 1987 (Тернопіль) та ін.

Учасник реставрації Тернопільського академічного музично-драматичного театру (1979). Член редколегії журналу «Образотворче мистецтво» (1992—1995), дорадчої ради альманаху «Артанія» (1996—1999), член журі Міжнародної виставки сучасного українського мистецтва бієнале «ПАН-Україна» (Дніпропетровськ). У перші роки Незалежності України Дмитро Стецько ініціював створення (заступник голови НАМу), член Національної Спілки художників України з 1990 року. У 1993 році вийшов з НСХУ за власним бажанням (вимагав люстрації для митців, що співпрацювали з тоталітарним режимом).

Помер від інфаркту у своєму домі-майстерні на 74 році життя на сам святвечір, 6 січня 2017 року, за півроку після смерті дружини та Музи Віри Стецько.